Минулого року я ділився своїми думками щодо подій 2 травня 2014 року в Одесі. Через рік, в умовах війни, ця сумна дата нагадує про себе з новою силою.

          За день до початку війни недалеко від сумнозвісного місця я випадково зустрів свого вихованця, офіс якого розташований на Єврейській, саме посередині між Грецькою та Куликовим полем. Як не дивно, перебираючи у пам’яті події, що сталися за час нашої розлуки, ми не виказали ні слова про події 2 травня 2014 року, хоча інформація мого молодшого колеги мабуть була б для мене цікавою.

            Проте, за два тижні перед тим, на цьому ж місці його ровесник, якого я бачив вперше, назвав людей, що загинули тут, «сепаратистами».

            Друге травня 2022 року, згідно розпорядження очільника Одеської обласної військової адміністрації М. Марченка, підпало під режим «затяжної» комендантської години. Зрозуміло, що ворог, не полишає намагання «нагадати» нам про своє ставлення до цих подій. Тому ризикувати життям одеситів для того, щоб публічно продемонструвати своє ставлення до пам’яті загиблих того дня, було б безглуздям. Сумніватися ж у патріотичності абсолютної більшості одеситів, немає ніяких підстав. Як приклад цього, ми маємо досвід сусіднього Миколаєва. Це місто насправді є не «бандитським», як дехто вважав донедавна, а героїчним. Його мешканці ‒ нащадки адміралів та суднобудівників довели усьому світу, що свобода для них понад усе. Таким чином населення переважно російськомовного міста сказало своє рішуче «ні» так званому «руському миру».

           Що ж стосується одеситів, маю надію на те, що зірки на небі зійдуться таким чином, що ми разом з усім героїчним українським народом відсвяткуємо у травні ще одну історичну перемогу над ворогом, цього разу ‒ над рашистами.